Еврика!
Аркадій не ждав, поки його покличуть, а сам постукав у двері кабінету оберста.
— Я пригадав собі ще одного зрадника, гер оберст.
— Хто він такий? Впливовий?
— В селі прислухаються до його голосу.
— І що він таке зробив? — Рідке з презирливо-іронічною посмішкою розглядав свої нігті.
— Він бунтував людей проти монарха… закликав до об'єднання з російським царем…
— Гевіс [8], гевіс, якщо так, то він великий злочинець. Прошу, сядьте ось тут і напишіть рапорт…
Скінчивши писати, Аркадій нишком витер долоню об полу ряси. Спітнів увесь.
Фон Рідке простягнув йому руку:
— Гратулюю [9] вас! Ви зробили не тільки як патріот, але і як айн гешайтер менш! [10] В наш час монарх потребує… розумних людей! Ви — вільні!
Аркадій вклонився так низько, наче збирався поцілувати простягнену руку.
Опинившись за огорожею будинку з камерою смерті, Аркадій оглянувся, немов хотів переконатись, чи немає за ним погоні, відійшов ще кількадесят кроків, а потім зупинився, зняв капелюха і глибоко зітхнув. Він дякував богові, сонцю і землі за збереження життя.
По-новому глянув на толоку, всіяну рожево-білими «гусячими» квітками та кротовими купинами, на чашу неба, обведену по берегах вузькими смужками білих ниткуватих хмарин, на гребінь лісу, що чітко виділявся на блідому небі, на хатини, приліплені до горбка, які в перспективі здавалися особливо мальовничими, на розкішний голубувато-сизий клубок перекотиполя біля його ніг і ще раз впевнився в тому, що це — не сон, а дійсність: він живе!
Він живе!!
Ось сьогодні, завтра, післязавтра і багато, до безконечності багато днів він буде милуватися сонцем, силуетами дерев, запахом повітря, відгуком власних твердих кроків по землі.
Задивившись на круту доріжку, що вилася поміж хатами, затканими садками, Аркадій стрепенувся і обернув голову у протилежний бік на оголені стерні.
Десь при тій доріжці хата того… Річинському стало моторошно: чоловік, можливо наспівуючи, клепає косу, чи майструє сани на зиму, чи, може, голубить дитину, не знаючи, не передчуваючи того, що він приречений на смерть.
В Аркадієві несміливо заговорила совість, але він тут же вдарив по ній логікою аргументу, і вона, пхикнувши, як дитина, на яку прикрикнули, замовкла.
«В чому ж справа? Адже питання стояло руба: або я, або Ілько, чи інший там Грицько, чи Гаврило. Я ж не цілувався прилюдно з російськими солдатами, а він цілувався, то чому я, а не він? Зрештою, яка може взагалі бути паралель між моїм і його життям? Життя — це перш за все ласка природи, неоціненний дарунок всевишнього. А хіба він чи будь-хто з йому подібних уміють обходитися з таким скарбом, як життя?
Життя для того — це низка тяжких, грубих, тупих обов'язків, для мене ж — азартна гра, прецікаві кінські скачки, нарешті, бокал старого вина, яким я насолоджуюсь ковток за ковтком, не витираючи губів, щоб не губити аромату. А крім всього іншого, я створений для життя, а не для смерті. Кожна людина приходить на світ з своєю долею. Мені суджене життя. Як же я можу іти проти вироку долі?»
Не хотів бути в селі в той час, як прийдуть за тим. Не хотів мати абсолютно нічого спільного з тією справою. Завжди, як треба буде, зможе довести, що в той час навіть не був у селі.
Перейшов дорогу і завернув у поле. Голі загони рябіли щетиною стерні, тільки де-не-де видніли скособочені від вітру полукіпки. Війна і тут дала себе знати: збіжжя зжате наоспіх, нерівно, то високо, то попри самий корінь. Через воєнні дії пастухи не виганяли худоби в поле. Павутиця, молочінь, осот, пирій, що їх не випасала худоба, розросталися одне поперед одного.
«Скільки паші, скільки літрів молока пропадає дарма?» — подумав по-хазяйськи.
Над лісом, що майорів півколом, небо здавалося бліднішим. Ліс починав спроквола втрачати свою одностайну зелень. Жовтаво-червоні відтінки на верхів'ї дерев, що були ніби рефлексами сонця над заходом, свідчили про прив'ядання в природі.
Аркадій Річинський вийшов з лану і подався стежиною поміж картоплями. Межа, хоч і широка й утоптана посередині, з боків так заросла травою і бур'яном (і тут війна була причиною), що Аркадій весь час спотикався. Липник і падиволос чіплялися до його ряси й заважали ході. Він підняв рясу. Падиволос почав колоти йому литки. Тоді він знову опустив рясу, незважаючи вже ні на що.
Думка, від якої тікав у поле, і тут присікалася до нього. Надав їй голосу, а потім сперечався, як з живою людиною: яке ж може бути вагання, коли немає вибору? Адже справа стояла ясно: або він — або я. Про що може бути мова, коли терціум нон датур [11]: або він — або я?
Сонце вже зайшло за обрій, коли Річинський, запорошений, обліплений липником і будяками, червоний, повернувся в село.
Дружина, угледівши його через вікно, вибігла назустріч з дитиною на руках.
— Що сталося? — спитав, вдавши здивованого. — Чого ти така схвильована?
— Ілька Савицького забрали.
— Хто забрав? Як «забрали»? — випитував, обіймаючи її та пригортаючи до себе (рух цей знову збудив у ньому гостре відчуття свідомості життя).
— Солдати забрали. Кажуть, що щось недобре… аби не повісили, не дай боже. Жінка прибігала двічі сюди… а тебе нема й нема. Може, підеш… дізнаєшся… поговориш з оберстом, чого вони хочуть від того Ілька…
— Я не знаю, про кого ти говориш…
— Таж про Ілька Савицького. Того, що криницю копав у нас, сина старого Федора…
— Ага, знаю… знаю… Але ж, дитино, це справа політична, а наша церква стоїть осторонь всякої політики. У кожній іншій справі, ти ж знаєш, я завжди готовий обстати за своїми парафіянами, але в цьому випадку — не можу, бо це означало б піти проти церкви… Все в господніх руках… матимемо надію, що він буде милостивий і для бідного Ілька…
Не встиг отець Аркадій умитись, як з села прийшла делегація. Річинський вислухав її з виразом глибокого смутку на лиці і відповів їм те саме, що й Олені.
Жінку Савицького не допустили до нього, і вона зомліла перед ганком.
Повечерявши, правда, без особливого апетиту, отець Аркадій знову забрався в кабінет. Хоч перемагала втома, взявся за книги. У писаннях святих отців церкви шукав філософського витлумачення п'ятої заповіді божої. Гортав сторінку за сторінкою (папір від старості втратив еластичність і чіплявся до пальців, як вата), аж нарешті знайшов те, чого шукав: не вбивай задля грабунку, не вбивай з ревнощів, не вбивай із зависті, не вбивай з надмірного честолюбства, але коли на тебе підніметься ніж у руці твого ворога, то відверни направлену на тебе руку і поверни ніж у груди того, хто намірився встромити його у твоє серце, бо ж один господь дав життя і один він має право забирати його в тебе.
А хіба на нього, раба божого, не намірявся ворог з ножем, щоб відібрати життя, дане йому з ласки всевишнього? А як сказано у святому євангелії від Матфія V, 4? «Царство небесне терпить насильство, й насильники здобувають його». Хіба це не моральна підпора для нього, Аркадія?
Про Ілька Аркадій намагається не думати (все ж таки скільки в нього дітей: двоє чи троє?).
Нещасний у цьому випадку — тільки знаряддя в руках вищої сили. В ту ніч отець Аркадій вірив, що свята католицька церква по волі господа бога давала йому доказ своєї материнської опіки. Привела його край безодні, щоб заглянув у запаморочливу глибінь, і відвела у безпечне місце. Щезли десь Рідке і камера смерті, тільки хлист звивався перед очима Аркадія, як гадина, полискуючи зловіщим зеленим світлом. Потім хлист перевтілився в довгу, тонку рибу.
Прокинувся Аркадій від того, що ліва рука затерпла і боліла, начеб хто її голками колов.
В кімнаті вже сіріло. Поглянув на годинник: доходило до третьої. Навшпиньках, щоб не розбудити служниці, яка спала у кухні, Аркадій вийшов у ванькирчик, що служив за ванну, обмився холодною водою, прополоскав рота, перехрестився і, очищений, наче наново охрещений, ліг на тапчан поруч ліжка, на якому спала Олена.