Тут П'явочці ввірвався терпець, і він випалив просто їй у вухо:
— Коли вона сяде на нього!
— Хто на кого сяде? — не могла нічого второпати Соня.
— Та що з тобою?! — викрикнув Сашко. — Зрозуміло, хто й на кого: Маргарита Семенівна сяде на їжака.
— Вона що, дурна? Не сідатиме вона на їжака, — заперечила Соня.
— А я кажу: сідатиме, — стояв на своєму Сашко, — де вона дінеться!
— 3 якої це радості Маргариті Семенівні сідати на їжака? — не могла зрозуміти Соня. — Бо ти непомітно підкладеш його їй на стілець коли я відверну її увагу.
— Нічого не вийде, — сказала дівчинка, — так тобі їжак сидітиме на стільці й чекатиме, доки Маргарита Семенівна надумається на нього гепнутися, аякже…
— Все продумано, — з виглядом переможця Сашко витягнув з-за пазухи моток скотчу. — Ти примотаєш їжачиська до стільця, щоби він не надумав накивати п'ятами.
— Я цього не робитиму, — заперечила Соня.
— Тю, боягузка, — зневажливо промовив П’явочка. — То хоч поклич до себе вчительку, попроси пояснити задачу, а я сам усе зроблю.
— Не буду, — відмовилася Соня, — я шкоди не роблю.
— То ось ти яка! Тож знай: відтепер у тебе немає друга. Був — і нема! Будеш сама гратися.
— Ну й не треба! Якщо хочеш знати, у мене пес є, Том. А ще такий друг є, що тобій не снилося!
— Який же це? — задерикувато спитав Сашко.
— Справжній.
— І як же його звати?
— Чу.
— Що — чу?
— Звати його Чу.
— А от і бре! В українців таких імен не бу! — насмішкувато вигукнув хлопчик.
— А він не українець, він — чудовисько.
— От ти й забрехалася! Чудовиськ не буває! — пхикнув П'явочка.
— Ще й як бувають!
— Вигадуй-вигадуй, ніколи не повірю.
— Не віриш? А от я візьму й приведу Чу до школи. Він тобі втре носа.
— Приводь, приводь — побачимо.
Аж тут Соня й Сашко почули позад себе голос зубрилки й усезнайки Томи Козохват — вона сиділа якраз за їхніми спинами.
— А я вже! А я вже! Маргарито Семенівно, подивіться, чи правильно.
Вчителька повагом підійшла до Томи й нахилилася над її зошитом.
Не гаючи й секунди та ще раз ужаливши Соню презирливо-докірливим поглядом, Сашко нагинці кинувся до вчительського стільця. В одній руці він тримав скотч, а іншою, завбачливо напустивши на долоню край рукава, притискав до себе безневинного їжака.
Діставшись стратегічного об'єкту, П'явочка примостив тваринку в самому центрі м'якого стільця й почав примотувати її липкою стрічкою.
Їжак протестував усім своїм їжачим єством. Він голосно форкав, настовбурчував голочки й навіть викручувався, силкуючись укусити за палець свого поневолювача. Одначе їжак не на того натрапив. Він дуже кепсько знав Сашка П'явочку. Еге ж, кепсько знав. Бо ж нещасна |тваринка й гадки не мала про головне бешкетникове правило: Сашко П'явочка ніколи не здається! Навіть коли в руку вп'ялося декілька десятків їжачих голок.
Отож, згідно зі своїм правилом номер один, П'явочка не здавався. Швидко притисши до стільця їжака, він обкручував сидіння скотчем. Їжак перестав пручатися. Певно, він був збитий з пантелику такою наполегливістю, бо від подиву вирячив очі й висолопив язика. Чи не від подиву?..
І ось справу зроблено: їжак був прикріплений до сидіння так добротно, мовби сидів там з тієї миті, коли стілець зійшов з конвеєра меблевого комбінату.
— І-є-ес! — радісно видав П'явочка й хотів було вдоволено потерти долоні. Та ба! — ліва його рука була намертво примотана до колючої спини їжака.
— Молодець, Козохват! Правильно вирішила задачу, — промовила в цей момент учителька й, неначе в уповільненому кіно, почала повертатися в бік П'явочки.
— П'явочко?! — отетеріла Маргарита Семенівна. Картина, яка постала перед її очима, була справді дивна: на підлозі біля її стільця навколішки стояв П'явочка. Він, наче суддя на конституцію, поклав руку на їжака, а їжак — ви тільки уявіть собі таке нахабство — показував їй, заслуженому працівнику освіти Маргариті Семенівні Кишечці, язика!
— Про-ба-бачте, — пролепетав П'явочка, — я тут…
— Я-дуже-уважно-слухаю, — в голосі учительки забриніли сталеві нотки, котрі не віщували нічого доброго, — що ти тут?
— Розумієте… — вирішив будь-що викрутитися П'явочка (ви ж пам'ятаєте його головне правило) — це надзвичайно рідкісний їжак…
— Я, П'явочко, розумію одне: дуже рідкісний ти, а не їжак. Рідкісний брехун і шибайголова. А ще розумію, що всім терпцям буває край! І моєму теж! А про їжака тобі доведеться розповісти Хуб… — Зоя Павлівна на півслові затнулася, — тобто директорові. (Трохи згодом ми дізнаємося, що саме хотіла сказати вчителька.)
Додому Соня повернулася в кепському гуморі.
Це ж треба було так посваритися з другом. Та її невеселі думки розвіяло шкряботіння в шибку. Прийшов Чу. Соня познайомила його з Томом.
— Підеш зі мною до школи, Чу? — спитала Соня.
— Аякже! — зрадів Чудовисько. — Знову на мушкарад?
— Та ні, треба втерти носа П'явочці.
— А хто це?
— Мій однокласник. — А я теж твій однокласник, Соню?
— Ні, ти просто друг. Хоча… слухай! Це ж чудова ідея! Приходь завтра за чверть восьма ранку, добре?
— Е, прийду, — кивнув Чу.
— Ти маєш рюкзак або ранець? — спитала Соня.
— Це оте, що ти на спині носиш?
— Так, для зошитів, підручників, олівців…
— Е, є така штука одна, — запевнив Соню Чу. Потім вони зліпили кількох баранців, але Чу був сьогодні якийсь неуважний, і фігурки в нього вийшли не такі гожі, як завжди.
— Що це з тобою? — спитала Соня.
— Е, я все думаю, кого ж до мене глипачем приставили?
— Ким приставили?
— Глипачем. Пам'ятаєш, на Збіговиську сказали, що тепер за мною буде стежити глипач?
— Глипач — це шпигун?
— Так. Хтось із наших контролюватиме, чи за правилами я зароблятиму подяки.
— А хіба ти не впізнаєш його? — спитала Соня.
— Це ж ясно, що глипач буде не в своєму звичному вигляді. Найчастіше глипачами працюють перевертні, упирі або відьми: вони вміють у кого завгодно перевтілюватись або проникати в чиїсь тіла.
— Це ж треба, — Соня задумалась. — Але ти не переживай, головне — діяти правильно, і нічого тобі той глипач не зробить.
— Ти не знаєш наших, — скептично відповів Чу. — Ну, добре, піду я.
— Не запізнюйся завтра, — попросила Соня.
— Звичайно — кивнув Чу, зістрибуючи з підвіконня в сніг.
— І не забудь почистити зуби! — вже навздогін гукнула Соня. — У тебе ще є зубна паста?
— Є, — збрехав Чу.
Насправді всю пасту він з'їв ще коли вперше спробував почистити зуби. А що було робити, коли вона так гарно пахла суницями?
Чу отримує прізвище
Наступного ранку Соня прокинулася якась млява та невиспана, наче вона за ніч і очей не стулила. От би ще трохи поспати! Але ж коли? Ось-ось мав прийти Чу.
Він з’явився з величезним стародавнім самоваром за спиною. Зверху до обох ручок посудини були прив'язані мотузки, інші кінці яких Чу прикріпив до ніжок мідного пузаня.
— Що це? — ледь не впала від подиву Соня.
— Е, рюкзак, — знічев'я відповів Чу.
— А якогось іншого в тебе немає?
— Ні, з рюкзаків у мене тільки цей. А що, гарний, місткий. Тільки-от зошитів у мене немає. Поклади мені одненького.
— А там сухо? — насторожено спитала Соня.
— Сухо, як на печі, клади, — Чу зняв зі свого «рюкзака» накривку, і самовар легенько загув, наче дзвін.
Дівчинка дала другові один зошит. До школи пішли втрьох: Соня, Чу й Том. Хоч як дівчинка відганяла собача, щоб поверталося додому, песик не відставав і вперто шнуркував за хазяйкою та Чудовиськом аж до школи.
До першого уроку лишалося ще п'ятнадцять хвилин.
— Чекай мене тут, — мовила дівчинка й легенько постукала в двері з написом ДИРЕКТОР.
— Доброго дня, — привіталася Соня. Кіндрат Мусійович, директор школи, сидів у чорному дермантиновому кріслі й розглядав якийсь журнал, але, почувши Сонин голос, похапцем сховав його до шухляди.
Директор був огрядний, невисокий, з маленькими сірими очима, густими бровами й сивою облямівкою волосся довкола лисини.
— Фо тобі? — не зовсім лагідно спитав директор. Він кепсько вимовляв звуки «ш», «ш» «ч» та «с», бо ніколи не виймав з рота жувальної гумки.
— У мене до вас дуже важлива справа, — почала розмову Соня.
— Яка це фправа?
— Ну, одне прохання. Чи могли б ви прийняти до школи мого друга?
— Ні-ні-ні! І фе раз ні! — закрутив головою директор. — Міфць немає, навіть не профи.
— Ну будь ласка, — вдала, що ледь не плаче Соня.
— Це ж фто відфотків — він якийфь двієфник і розбифака, ге? — насупив брови директор.
— Та ні, він сумирний, слухняний і ще…
Тут дівчинка вирішила застосувати свій генеральний план підкупу директора. Ні-ні, не думайте, ніхто не збирався давати йому хабаря! Всім же відомо, що вчителі — а директори шкіл і поготів! — до хабарів байдужі. Усі вчителі — найчесніші на світі люди.